це життя більше ніколи не буде колишнім.
мені здається ми все ще цього не усвідомлюємо.
себто ми точно це знаємо, але усвідомити, це як облити окропом руку, ти знаєш, що це може бути боляче, але настільки розумієш лише, коли це стається з тобою.

ми наче знову на нулі та все, що ми створимо чи збудуємо, все те, що хтось або й самі зруйнуємо, буде залежати від нашої сили, від нашої слабкості й уміння вигризати своє життя з цього мороку.

я думаю про те, що літо за моїм вікном пахне каштанами й теплим морем, дощем і свободою. мені хочеться спекти для когось вишневий пиріг, зустрітися на полуниці, гуляти до півночі й багато посміхатися, а все це тому, що більше не існує ніякого завтра.
жити тут і тепер.

називати речі своїми іменами,
давати назви станціям, які росли разом з нами у цих містах,
що вписують нас у свою історію, мовою крові й стрічками новин з якими ми тепер засинаємо, замість коханих, вмістом домашніх аптечок лікуємо рани, тримаємось віри, боремося на боці свободи, щодень клопоти та турботи, клопоти та турботи, а я ще й без роботи.

Следующая победа на поле боя - пока последний оккупант не покинет нашу землю!

Після нашої перемоги хочу проплити на катері Дніпром з самої півночі України і до моря, по дорозі зупиняючись у містах і селах та наостанок потусити трохи в Криму

вперше від початку війни побачу бабусю.

Ужасно хочу домой.

В свою комнату.

Летом выйти на улицу и слушать кваканье жаб.

Скучаю, как бабушка заходит ночью и предлагает совершить набег на холодильник.

Как же я хочу домой.

я хочу подякувати людям, яких я знайшла тут за те,
що вони є,
що ми можемо переживати весь цей травматичний досвід не почуваючись самотніми.
нам навіть не обов'язково бути дуже близькими,
не обов'язково бути схожими чи однаковими,
щоб триматися разом,
щоб обмінюватися почуттями,
щоб зберігати здоровий глузд,
щоб бути на одному боці,
щоб турбуватися і залишатися поруч,
навіть, якщо між нами відстань.
Слава саммеру й Україні,
смерть ворогам.

Я вдома! У Києві!
Заїжджала у місто через Ірпінь. Який же це пиздець… Навіть коли побачила своїми очима - все одно не можу повірити, що це дійсно сталося.

Поки дуже багато з'явилося роботи, тому не було часу поїхати гуляти Києвом. Але попереду вихідні. Хочу до Дніпра!

Вчера приснился прекрасный сон
Москва сгорела целиком

Мне сейчас прислали фото моего дома - целый!!! Только некоторых окон нет, вроде, только на чердаке, хотя, кажется, и внизу одно выбито. Весь двор в тюльпанах, вишенки цветут, всё зелёное. Плачу, потому что очень рада, плачу, потому что очень болит, безумно хочу домой.

Из одной комнаты на четверых мы собираемся переезжать в квартиру. Там ничего нет, просто голые стены. Думаю, что мне нужно, кроме матраса и подушки? Чашку и тарелку мы купили здесь, для существования, вроде, хватит. Я не представляю себе покупку каких-то предметов быта или мебели, потому что я хочу домой, потому что у меня есть дом, я ещё немного тут пересижу и уеду. Я злюсь, когда Л. говорит «обживайтесь потихоньку», не буду я ничего обживать, я сейчас просто на паузе, это скоро должно закончиться.
Сегодня ровно два месяца с начала войны.

Как же всё это надоело, как же я хочу домой.