Если бы я знал, что переезд в Одессу будет означать жизнь в богемном притоне для одухотворенных людей искусства, с женщиной-наркоманкой и её годовалым ребенком - я бы, скорее всего, поискал альтернативу.
Зато авантюрно, зато весело.

Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Все соц сети заполнены воспоминаниями о первых днях войны, каждый делится своими личными историями и кадрами. Я смотрю всё подряд, впитываю фото и видео, возвращаясь во времени.
Я почти не видела происходящего в стране первые несколько недель потому что у нас сразу пропала связь и мы жили в погребе, оказавшись на линии столкновения. Подняться наружу можно было только глубокой ночью, когда бои затихали, конечно же без фонариков, и очень тихо, на случай, если совсем где-то рядом могут оказаться вражеские войска. Со двора было видно полыхающий горизонт Харькова, вспышки и грохот, и мне никогда не было настолько страшно. Мне больше всего хотелось бы никогда всего этого не видеть и не слышать, не жить во время войны.

Є всі шанси, що я залишилась без партнера. П'ять з половиною років стосунків горять останні пів року, чи тліють… Чи що вони там роблять я не знаю.
Навіть не можу слова зібрати до купи. Просто фонове відчуття, що я просто заміна торби, яку тягнути важко, а викинути не хочеться. Зрозуміло, що це тільки в моїй голові та й всіма можливостями буду шукати тому підтвердження.
Наприклад, те, що він так і не перепросив, що в черговий раз обрав пограти з друзями, а не подзвонити мені. Те, що вів діалог піздос як, двічі кидав трубку та вимкнув мобільний. Те, що зайшов в телеграм, після того, як кинула посилання на психологів, але навіть не зайшов в листування. Те, що не відповів, коли я вирішила переступити себе та передзвонити.
Для нього такі речі нічого не значать, для мене вони значать все. Він не почує цього та буде вважати, що то дурня, а я — розуміти, що мої почуття знецінюють.
У мене немає інструментів, як спонукати його дзвонити мені частіше та спілкуватись, у нього — бажання того робити.
І все це можливо відбувається тільки в моїй голові, а він все це бачить абсолютно інакше. Але у мене немає змогли донести свої думки. Останні пів року я не впізнаю свої стосунки та з кожним днем стає все гірше. І краще, судячи з усього, вже не буде.

господи! сколько же я ждала момента когда смогу кому то выговариваться. только теперь я осознаю, что не обязательно нужен ктото, нужно просто место, куда можно выкинуть свои мысли. я пишу сюда и по идее вижу в себе супер агрессию. которая не находит выхода. но в жизни я рассуждаю и говорю совершенно правда как ангелочек

Дивно про це говорити, але я цілком розумію, що не встигаю за сучасним світом. Не у всьому звичайно, але ментально я вже ближче до тих, хто радше стогнатиме про морозиво за гривню та "поверніть мій 2007/2010/2012", аніж розбиратиметься з тим, що там зараз на хвилі хайпу.
Взяти навіть такий банальний приклад, як особистий щоденник в інтернеті. В моєму підлітковому віці їх вів будь-хто, кому під силу скласти більш як три думки підряд. Втім, для тих, кому не вистачало наснаги назбирати думки самостійно, завжди був "аск.фм". (Звичайно, у моєї нарцисичної світлості були обидва) Бо ж кожному щиро хотілось бути цікавим, популярним, почутим. Або просто подобався сам факт того, що твою сиру мішанину з ниття, підглянутих слів і глибоких підліткових думок хтось читає.
Зараз ця потреба сучасних людей нікуди не поділась, ба більше вона загострилась й зросла в масштабах. Тепер недостатньо просто писати щоденники та відповідати на питання подружок. З'явилась потреба в демонстрації, подекуди болючій фіксації на питанні "наскільки успішною/щасливим/розумною/гарним я виглядаю" та й бажання цікавити інших нікуди не поділось. Тепер текст відходить на задвірки, втрачає цінність перед картинкою. Навіщо читати три абзаци про внутрішні переживання, коли можна витратити 15-30 секунд на мемний тік-ток, що дасть приблизно ті ж байти інформації. Не так глибоко? Можливо, та знайдеться багато охочих посперечався, або вас просто назвуть графоманом-душнілою.
Зараз на платформах, де панує монополія текстів, практично не залишилось людей. Вони є, але кількісно їх значно менше, та й активні вони лише хвилями, як от я до прикладу. Швидкий дофамін перемагає і в наш час це цілком очікувано. Але особисто для себе я завжди залишусь тією самою графоманкою-душнілою, що сумує за мороз активними й цікавими текстовими щоденниками в інтернеті.

Я так рада, что ко мне приходят психологи, а после в свою практику внедряют таро, и снова приходят консультироватся. Так приятно, так ценно))
И там такой шикарный подход к этому, такой современный и подходящий, но такой основательный, благодаря своей нескромной древности и мистичности)))