swamprunner7
Отримала лист на пошту від Саммера саме в той час, коли виникла потреба кудись вилити всі думки, які не дають спокою.

Я думала, що до війни в мене була найжахливіша депресія за всіх часів в моєму житті, але як же я помилялась. Зараз, коли вже пройдено стільки випробувань, коли я втікала від війни та встигла змінити три країни, опинившись нарешті там, де я, здавалося, хотіла бути, мене накрило сильніше, ніж будь-коли.
Я не можу спати, не можу працювати, не можу жити нормальне життя. Середній екранний час в телефоні показує близько дев’яти годин. Я забила на розпорядок дня, харчування і взагалі на своє здоров’я. І я не знаю, як вибиратись з цього стану. Якщо в попередньому депресивному епізоді я могла відслідкувати свої думки, то зараз в голові просто каша.
Я розумію, що потрібно повертатися в терапію, але чомусь дуже важко зробити цей крок.
Я спостерігаю за тим, як людям вдалося адаптуватися в нових країнах, як вони знаходять нові кола спілкування та відновлюють звичне життя. Часом мені приходять ідеї, як би я могла змінити щось, але щойно я роблю перший крок, мене знов прибиває апатією.

Здається, життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Коли я переїжджала з країни в країну, в мене був ресурс щось робити, але от я опинилася в кінцевій точці і тепер не знаю що робити. Хоча насправді навіть немає відчуття, що це дійсно кінцева точка, хто знає, можливо знов прийде момент, коли потрібно буде переїжджати.

Я починаю розуміти слова Віктора Франкла:
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них - ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися».
Здається, перші два етапи я пройшла. Тепер зрозуміти б, як сфокусуватися на діях, коли немає сил щось робити.

Для гарного продуктивного дня

Сьогодні прибираю і чекаю гостей, коли їх Байден з хати випустить :)
Клацну на них останні два кадри і завтра поїду здавати плівку.

господи! сколько же я ждала момента когда смогу кому то выговариваться. только теперь я осознаю, что не обязательно нужен ктото, нужно просто место, куда можно выкинуть свои мысли. я пишу сюда и по идее вижу в себе супер агрессию. которая не находит выхода. но в жизни я рассуждаю и говорю совершенно правда как ангелочек

Переехала.
Живу здесь жизнь. Работаю.
Очень пусто внутри. Снова. Как и месяц назад. Мне нужно в поле. Мне нужно увидеть горизонт. И что-то очень красивое. Завтра едем с Яугенам. Мы будем смотреть на взлётную полосу. А потом поедем в сторону Надажина. А может даже поедем и за Надажин. Главное потом выбраться.

Сьогодні здійснилась мрія з підліткового віку!
Я тепер Нана

p.s. чекаю, коли потеплішає, щоб переламати собі всі ноги на них

ll

Як тебе не любити

Wyższość formy nad treścią
Дивно про це говорити, але я цілком розумію, що не встигаю за сучасним світом. Не у всьому звичайно, але ментально я вже ближче до тих, хто радше стогнатиме про морозиво за гривню та "поверніть мій 2007/2010/2012", аніж розбиратиметься з тим, що там зараз на хвилі хайпу.
Взяти навіть такий банальний приклад, як особистий щоденник в інтернеті. В моєму підлітковому віці їх вів будь-хто, кому під силу скласти більш як три думки підряд. Втім, для тих, кому не вистачало наснаги назбирати думки самостійно, завжди був "аск.фм". (Звичайно, у моєї нарцисичної світлості були обидва) Бо ж кожному щиро хотілось бути цікавим, популярним, почутим. Або просто подобався сам факт того, що твою сиру мішанину з ниття, підглянутих слів і глибоких підліткових думок хтось читає.
Зараз ця потреба сучасних людей нікуди не поділась, ба більше вона загострилась й зросла в масштабах. Тепер недостатньо просто писати щоденники та відповідати на питання подружок. З'явилась потреба в демонстрації, подекуди болючій фіксації на питанні "наскільки успішною/щасливим/розумною/гарним я виглядаю" та й бажання цікавити інших нікуди не поділось. Тепер текст відходить на задвірки, втрачає цінність перед картинкою. Навіщо читати три абзаци про внутрішні переживання, коли можна витратити 15-30 секунд на мемний тік-ток, що дасть приблизно ті ж байти інформації. Не так глибоко? Можливо, та знайдеться багато охочих посперечався, або вас просто назвуть графоманом-душнілою.
Зараз на платформах, де панує монополія текстів, практично не залишилось людей. Вони є, але кількісно їх значно менше, та й активні вони лише хвилями, як от я до прикладу. Швидкий дофамін перемагає і в наш час це цілком очікувано. Але особисто для себе я завжди залишусь тією самою графоманкою-душнілою, що сумує за мороз активними й цікавими текстовими щоденниками в інтернеті.
Я так рада, что ко мне приходят психологи, а после в свою практику внедряют таро, и снова приходят консультироватся. Так приятно, так ценно))
И там такой шикарный подход к этому, такой современный и подходящий, но такой основательный, благодаря своей нескромной древности и мистичности)))

С наступившим вас) Пусть в этом новом году - вас окружают самые настоящие уютные гусики. Даже если они все таки немного утки)

п.с. немного с опозданием, но лучше так, как говорится) уточки кстати рисовались в подарок)

А это уже вчера, я совершенно не смогла пройти мимо работ Марины Халак - иллюстратора из Германии)
И нарисовала свою интерпретацию одного из ее рисунков)

Вчера был снова велосипед. Было тепло. И я могла кататься нароспашку.
Я съела немножко шоколадки, вкуснющих бутербродов и суп.
И всё было очень хорошо.
А потом был Дима. Наверное, я себя убедила, что мы всё ещё вместе. Мы созванивались, было всё очень тепло, была любовь. И в то же время эта та неделя была очень тревожной, с частыми паническими атакам. Мне было страшно, что Дима больше не любит. Он сам почти никогда не звонил. Зарегистрировался в пьюр. И я очень боялась, что теперь я где-то на задворках памяти и бог ещё знает чего. Я понимала, что даже просто жить так не могу. Что я схожу с ума. Это было так невыносимо. Я плакала так часто, что ещё чуть-чуть и случился бы второй потоп. Я сходила с ума, когда он не отвечал на мои сообщения. И думала уже о том, что он не берет трубку из нелюбви ко мне. Словом. Это было ужасно. Просто ужасно. И я понимала, что не смогу смотреть на то, как он будет любить кого-то ещё. Пока мы тут разбираемся в наших отношениях. Что это будет влиять на меня. На мои мысли и действия. Я не смогу излечиться. И воскреснуть?
Я предложила ему вариант быть вместе, но решать наши проблемы в отношениях. Постепенно, бережно. Я чувствовала, что смогу. Мы были бы вместе (что дало бы мне опору и уверенность) и занимались бы нашими отношениями.
В этой истории было чувство, что это я во всем виновата. Мне так казалось. Судя по тому, как я просила, уговаривала. Мне было ужасно тошно от себя. Но мне казалось, что это ничего, ведь я люблю. Мне казалось, что за любовь стоит бороться. Но Диме всё это не подошло. И я просто, честно признаться, опустила руки. Мне стало так больно. Что я одна взвалила на себя эти отношения. И пытаюсь их реанимировать. Пытаюсь за них бороться. И я почувствовала, что одной мне очень тяжело. И я больше не могу нести это полусдыхающее и просить Диму помочь мне. И я бросила это. Я удалила всё. И всякий раз теперь, когда я чувствую, как из под ног уходит земля, я вспоминаю Димины слова. Вот он говорит на меня "припизженая". А вот он рассказывает своему другу, как классно он пообщался с девушкой, которая скинула ему свою вагину, а я иду и не знаю, куда себя деть от стыда. А вот я в очередной раз ухожу на мост через шоссе. Смотрю вниз и думаю, почему я всё ещё не скинулась отсюда. А вот я провела всю ночь на поле, где замёрзла просто до чёртиков. И всё это об одном. О том, что.
Я где-то в абсолютно не важном. Как и сейчас. Видимо в его плоскостях я не стою ничего. Может, и мне тоже стоит обесценить эту валюту.
Я хотела быть с человеком, который бы меня не обидел, не предал, не унизил, не кричал, не оскорбил. Я хотела видеть, что стою того, чтобы за меня тоже хотели держаться. Похоже, мои мечты неосущесвимы.

rosja idź w pizdu
Не розумію, як можна говорити про новорічну атмосферу, налаштовуватись на святкування чи обговорювати новорічний стіл, коли прямо зараз країна-терорист обстрілює мою країну. Моя найкраща подруга замість того, аби класно проводити час із дочкою слухає вибухи та дивиться відео від знайомих з місць прильотів, знаходячись у Києві.
Мій партнер поки там, де тихо, але "впасти" може будь-де. А це "тихо" перетворитись на Миколаїв.
Бо сволота випускає ракети по цивільних об'єктах, зловтішається в коментарях та щохвилинно платить податки.
А деякі довбойоби та довбойобки, що втікали від агресії країни-терористки прямо зараз слухають музику собачою, донатячи на ракети. Як мене це вкурвлює.
Ненависть до русні якось плавно перейшла і на тих, хто досі так чи інакше підтримує ту гидоту, вважає себе їх частиною чи "апалітічєн".

Як би я хотіла, щоб кожен українець та українка були в безпеці, могли щасливо святкувати та співати радісних пісень. Натомість відчуваю біль, гнів і розпач.
Сподіваюсь, 2023 рік буде роком, коли русня повиздихує. У мене все. З прийдешнім нас, де б ми не були.
Я бы хотела быть желанной.
Если найду машинку - обрею себя налысо дома. Должно быть красиво и символично.